Неділя також не обіцяє бути кращою - коли виходиш на берег, то бачиш, що хвилі в морі сягають близько двох метрів. Вирішуємо знову піти на блошиний ринок купити фруктів. Що ж, настав час зробити ще один виток ринку. Якщо що... Цього разу мій оптимізм виправдався сповна. Я знайшов одного колоритного француза, який виставив на продаж справжній корабельний ілюмінатор із чистої міді. Ціна – 150 євро. Шановний, я намагаюся торгуватися, але безуспішно. Чоловік ламаною англійською та французькою пояснює, що це з французького флоту, затопленого в Тулоні в 1942 році. Після довгого торгу вдається виторгувати 10 євро, а також отримати в «подарунок» корабельний термометр. Ми обидва щасливі, робимо фото на пам'ять.
Вдень В'ячеслав пропонує покататися на віндсерфінгу на інший бік півострова. Я боюся сильного вітру, але у Славіка є велика дошка з 6-метровим вітрилом, мені це повинно підійти. Виявляється, з таким їздити набагато легше, ніж з моїм. Умови для серфінгу також ідеальні - широка лагуна з невеликою глибиною, захищена від хвиль. Переваги цього місця також оцінили багато інших серферів і моряків. Дрібними хвилями блимають дошки. Ще мені вдається пару раз покататися на планері.
Понеділок теж чекає на нас з вітром і хвилями. Сергій псує човен у полі, ми теж вирішуємо, що залишатися тут більше не варто. Ми вирішили почати завтра рано вранці. Сушимо та пакуємо обладнання. Близько полудня я вирішую на прощання скупатися у вже прохолодному Середземному морі. Коли я добре заплив у море, на березі з’являється Олександр, кричить і розмахує руками. Після його поведінки я подумав, що трапився якийсь нещасний випадок, хоча, підпливаючи до берега, думати не можу – що могло бути, якщо всі «наші» на березі? Коли я підпливаю в межах чутності, Александар кричить поспішати
ллється в області - кажуть, що укладено угоду на "Ле Рубіс" - французький підводний човен, який затонув біля Сен-Тропе.
ура!!! Не треба квапити мене двічі. За півгодини ми зібралися в автобус, я в поспіху забуваю комп. На щастя, з вами є донний таймер Uwatec, досвідчені технодайвери на глибині 40 метрів вже можуть з ним обійтися, декомпресію «навпомацки». По дорозі зупиняємося біля бензобаки, щоб купити батарейки для фотоапарата, бо я не зарядив. Після години їзди ми приїжджаємо в daiv centre, який знаходиться в гарному кемпінгу, прямо на березі моря. Daivcentr належить до педантичних німців, які ретельно розглядають наші «папірці». Одного з наших одразу відраховують, бо він має лише OWD. Менеджер критично розглядає мій сертифікат PADI DM і каже мені, що я отримаю лише три зірки CMAS, якщо я все ще маю сертифікат Deep and Wreck. Я вручаю йому свій сертифікат Advanced Trimix і намагаюся переконати його, що цього разу він має двічі сказати «Ку!» у моїх присутності. Він був упертий і каже, що в Advanced Trimix тільки одна спеціалізація, ми майже б'ємося. Коли всі папери написані, складаємо речі в пристойний на вигляд RIB (7,5 метра, 4-тактний двигун 200 з/с) і вирушаємо в море. Їхати недалеко, хвилин 10. Виявляється, наш екскурсовод був у Ризі і навчався у наших пожежників. Знаходимо навіть спільних знайомих. Коли ми там, гід читає суворий інструктаж – «крок вправо, крок вліво – стріляти без попередження». Слухаю одним вухом, а головою тільки будинок. Другий гід демонструє унікальний спосіб «прив’язування» – як тільки ми знаходимося в координатах, хапаємося за мотузку і стрибаємо за борт. Ні маркерів, ні буїв... На Балтійському морі теж доведеться запроваджувати цей метод.
Ми з Олександром йдемо першими, тому що будемо під водою найдовше. Течія справді виявляється сильною, добре, що тепер є товста мотузка, за яку можна вчепитися. На глибині близько 30 метрів проступають обриси підводного човна. фантастично! Підводний човен стоїть майже на прямому кілі, люки відкриті, легкий корпус розібраний вгорі, відкриваючи балони зі стисненим повітрям та інші «нутрощі». Підпливаємо до люків, навіть «для прикладу» вливаємося в один із них. Однак ні – моя конфігурація занадто «жирна» – бічні кріплення тут підійдуть. Але спокуса запливти всередину велика... Натомість я тримаю камеру настільки, наскільки мені дозволяє рука, і намагаюся знімати всередині. Позуючи на містку підводного човна, Олександр почувається щонайменше адміралом Деніцом. Підпливаємо до носа і спускаємося на дно. Глибина – 39,8 метрів. На жаль, «вид спереду» не працює, тому що на цій ділянці дуже сильна течія і каламутність погіршують видимість. Я не ризикнув підніматися над підводним човном у цьому місці, бо боюся заблукати. Я потихеньку пробираюся до корми, де прив'язана наша мотузка, по дорозі якнайбільше фотографую та знімаю. Навколо багато риби, яка додає кадрам потрібні «акценти». Краєвиди просто фантастичні. Звичайно, краєвиди в Червоному морі були б більш колоритними, але Середземне море «блакитніше» і тут немає фарб, але, безперечно, «Le Rubis» займає тверде друге місце за «Gulf Fleet 31» за красою. конкурс. Вона займає перше місце хоча б тому, що має 106 метрів.
Починаємо підйом близько 22 хвилини. По дорозі бачимо інших водіїв нашої групи. Оскільки у мене немає комп’ютера, я роблю собі «м’який» зліт з парою зайвих декопауз. Виявляється, в кисневому балоні в мене практично нічого не залишилося, тому я переключаюся на повітря і знімаю решту групи, яка тільки зараз починає зліт. На шестиметровій глибині ми утворили справжній «вареник», бо поки інші повільно піднімаються по мотузці, я намагаюся зберегти свою глибину. Гід дивиться на мене з докором, мабуть тому, що я один і не на тій мотузці. Я махаю йому рукою, показую, що зі мною все гаразд, і кажу, щоб залишив мене в спокої. Коли він виходить з човна, він читає шалений підсумок з цього приводу, але для мене це як рибі вода – у Прибалтиці це не просто дайвінг. Інші також отримують «шкіру» – найбільше отримує Яна за неправильні ваги та плавучість. Коли висаджуємося на берег, я залишаюся останній зі своїм «холодильником», нема в кого просити допомоги. Протягую його до корми човна і кладу собі на плечі. Оскільки море досить хвилясте, намагаюся вловити момент, коли хвиля винесе мене на берег, і стрибнути... Провалююся на глибину десь півтора метра і розчавлююся під вагою «іскри». .. Виповзаю до берега... Одна пара пенсіонерів і ціла купа глядачів у сусідньому кафе спостерігають за тим, що відбувається. Їм це весело, але я справді не маю сил боротися з хвилями та сипучими пісками з усім спорядженням на спині. Намагаюся підвестися - безуспішно. З боку кафе лунає співчутливе зітхання... Розглядаю варіант - доповзти до дайвінг-центру. Ні, це все одно було б принизливо! Знову напружую сили...і в мене виходить!!! З боку кафе лунають овації та оплески, подружжя пенсіонерів посміхається і каже щось французькою... Я герой!
Складаємо мокрі речі в сумки і повертаємося в Йєр. За кермом Яна демонструє гірськими серпантинами манеру водіння, гідну Шумахера. Я не проти, я фатально покладаюся на її вміння, але деякі, мабуть, близькі до морської хвороби. За кілька сантиметрів від борта автобуса блимають придорожні шлагбауми та стовпчики. А подекуди взагалі немає шлагбаумів... Ззаду лунає незадоволений голос - "Гей, обережно, не вези картоплю!!!" - "Хто сказав, що??" – «Картопля!»
Ми відроджуємося в темряві в кемпінгу. Я вирішив закінчити решту туламора, але ніхто з нашої каюти не підтримує мою ідею. Я беру пляшку і йду шукати більш сприйнятливу публіку, яку, звичайно, швидко знаходжу. З решти вечора запам'ятався лише тост, гідний патріотизму Робесп'єра - "За Францію!"
На цій ноті активна частина поїздки також закінчилася. Наступного ранку Олександр готує прощальний плов, ми сушимо та пакуємо речі. Виїзд планується після обіду.
